Барракито- самостоятельные путешествия

28/04/2024

Mauthausen, Верхня Австрія.

***
В 2006 году в Америке состоялась премьера фильма о нацистском концлагере, построенном на века в Австрии, аннексированной в ту пору Гитлером. «KZ» назвал свой фильм английский режиссер Рекс Блумштейн. Его показали на фестивале Правозащитного кино в Линкольн центре в зале, который был скорее полупуст, чем полуполон. И прокатчики не взяли эту ленту, понимая, что прибыли прокат не принесет. И за все минувшие годы я не встретила ни одного человека, который бы видел её.
Потому достаю свой рассказ тех лет, который не рецензия, а пересказ того, что я видела. Там на экране полтора часа виден красивый маленький старинный городок. Каменные дома позднего Средневековья, помесь холодной Скандинавии – снаружи и неожиданная фривольность внутреннего дворика в итальянском стиле… Горы, зеленые леса, луга. Австрия. Красивый большой автобус по красивой дороге бесшумно поднимает туристов в гору и останавливается перед чистой красивой каменной стеной. Приехали…
- МАУТХАУЗЕН! – бодро объявляет экскурсовод.
Это он и есть, этот самый «КЗ», вынесенный в название. Концентрационный лагерь.
- Налево – в туалет, направо – можно попить воды, - показывает экскурсовод.
И начинается экскурсия.
Полтора часа по-честному камера проходит из помещения в помещение путем узника. От первого плаца – через санобработку, где брили наголо, мыли и переодевали, через бараки, где спали на хорошо оструганных крепко построенных на века нарах, до маленькой газовой камеры и такого же маленького очень камерного крематория. Крохотулечки-печки. С большим трудом туда набивали много трупов, когда к концу войны стекались в Маутхаузен эшелоны со всей Европы.
Последний кадр – смотритель Музея пробегает пустыми помещениями, покрикивая, что закрываем, дескать… И закрывает: какие-то двери в одном бараке, окна - в другом, а перед тем, как щелкнуть последним выключателем и погасить свет, поднимает палец, прикладывает к губам, призывая съемочную группу замереть и… становятся слышны шорохи, шаги, стоны – то ли ветра, то ли недобитого человека…
- Вот оно! – шепотом говорит он, и фильм кончается.
Он рассказывает – этот мужик – где-то в середине фильма, что он всегда слышит шаги, что обитатели лагеря – все здесь. Они его не покинули… И поднимает палец к небу, выходя из корпуса. Камера смотрит туда, куда он указывает, а там небо. Чистое, голубое… Вокруг зеленые поля, в которых крови столько, что трава должна вырастать не зеленой, а красной. И мужик показывает, что в чистом небе НЕТ ПТИЦ. В этой части неба – над Маутхаузеном – более 60 лет птицы не летают и НЕ вьют гнезда.
Хороший был бы фильм-экскурсия, каких немало. Ан не случилось… Потому что режиссер сделал шаг в сторону: постучал в двери живущих по соседству с лагерем людей. И деликатно спросил, как им тут живется. У молодых – как живется им в старом доме, где жили эсесовцы, служившие в лагере. У старых – трех женщин, которые были замужем за этими самыми эсесовцами… Молодые пожали плечами: чего особенного? Жили себе люди. С детьми, женами. Ходили на работу… Они ж никого не убивали и не пытали тут - у себя в доме. Хотя, тут же молодой хозяин старого дома пошутил, что смешно звучит, когда требуешь установить у себя в доме газовую печку…
А старуха глаза мечтательно закатила, когда вспомнила свою свадьбу: какие все были красивые на ее свадьбе – офицеры! В парадных формах! И какое это было счастье иметь работу вообще, а уж в Маутхаузене – редкая удача. Потому что муж ее – бедный мальчик – пошёл на фронт, ранило его там, вернулся с фронта, а времена тяжелые были: совсем нет работы, а тут еще жениться пора пришла… И так кстати работа подвернулась: прямо через дорогу от дома. Платили хорошо, свадьбу молодые закатили на славу.
Одно было плохо, - все старики вспоминают, – отвратительный запах.
От лагерной печки… День и ночь ведь палили этих поганых людей. Без остановки!
- Да-а-а-а… - вторит другая старушка. – Вонища – это да, но когда однажды все эти горы свалили прямо перед воротами лагеря – зрелище было еще более отвратительное, чем запах…
- Горы трупов? – уточняет режиссер.
- Да нет, - с сожалением уточняет она. - Они еще живые были, и вся эта гора воняла и шевелилась. И мальчики ходили и стреляли, стреляли. Добивали тех, кто еще шевелился. А потом уж кидали тушу на тушу и затаскивали в лагерь. А там – в печку…
- О, Господи-Господи-Господи… - неожиданно заканчивает старуха.
В стык к этому монологу режиссер монтирует чистенького молодого священника который служит тут же в городке.
- Вас никогда не спрашивают прихожане, где был Бог, когда все это творилось в Маутхаузене?
- Нет, но я сам задавал себе этот вопрос…
- И что?
- Ответа нет… А спрашивать – не спрашивают…
Съемочная группа проходит по улочкам сегодняшнего дня.
Море туристов со всего света. Город цветет и живет туризмом. Подле лагеря – старая таверна. Та самая, где отдыхали господа офицеры после тяжелого трудового дня.
Так же стоит бочонок пива и сидра, так же грохочут пивные кружки, так же крепкие молодые люди поют старые песни и танцую те самые танцы, которые принято было танцевать веками в этих горах, в этом прекрасном благословенном краю…
И национальные костюмы напоминают слово БАВАРИЯ.
И туристы, устав от экскурсии в Маутхаузене, от-ды-ха-ют…
Подумала тогда, что Россия распевает блатные песни – продукт творчества зэков. И никто не собрал песни вохры, и мы только слухами питаемся, что Хрущев Сталину на гармошке играл, а Политбюро отплясывало полечку. Кроме Ельцина и его «Калинки» ничего достоверно про досуг надзирателей неизвестно, что они там поют – за стенами Кремля, Лубянки, что танцуют?
Пересказывать фильм больше не буду. Вообще – пишу для того, чтоб вы знали, что есть такое в природе – этот город, этот лагерь. Там люди живут, работают, любят свою родину, гордятся ею. Тоскуют по старым временам. Старики к небу молитвенно воздевают глаза и простанывают, как замечательно было, когда придумали организацию Гитлер-югент: - Порядок был, форма красивая у нас была, каждый день нас чему-то новому учили. Главный наставник был стрелок. Охотник. И нас – детей - учил охотиться…
- А работал он где?
- Начальником лагеря…
…А в музе концлагеря посетителям показывают, что на форме узника ставили жирную яркую точку спереди – на сердце, и сзади – на спине… Чтоб целиться легче было.
Точка – это в дополнение к треугольнику.
Красный – коммунистам, розовый – гомосексуалистам, желтый – еврею…
Черный – деклассированные элементы: проститутки, бездомные, пьянь всякая…
Самый страшный треугольничек – розовый с желтой каемочкой, что означало еврей-гомосексуалист.
- С таким значком до вечера не доживали, - объясняет экскурсовод. – Максимум – два часа можно было прожить.
Всё, больше не пересказываю…
Этот фильм хорошо бы посмотреть. Всем – старым и молодым. Хорошо бы, на фестивальном просмотре, где я была, когда автор – немолодой мужчина из Англии, стоит на сцене и предлагает задавать ему вопросы. И его спрашивают, как давно работает музей, а он не знает. И женщина из зала – молодая, симпатичная, подсказывает с хорошим акцентом, что всего 20 лет…
- Вы уверены? – уточняет у нее автор.
- Да, я оттуда. Из Маутхаузена…
И в зале – тишина.
- Ну, и как вам кино? – спрашивает в тишине автор со сцены.
Женщина неопределенно поводит в воздухе рукой…
Мужчина рядом с ней тоже тянет руку. Кричит с места, что он узник этого лагеря.
- А в фильме узников нет…
И режиссер со сцены говорит, что он решил не показывать узников, чтоб не делать еще один фильм об узниках, о Холокосте, о прошлом. Потому что ему интересно настоящее…
А узник ему отвечает с места, что слово «Маутхаузен» не только название городка или того единственного лагеря, который снят, что это был огромный архипелаг – система лагерей – в которую входили лагеря поменьше…
- Да-да, - соглашается режиссер. Дескать, знаю, и что из этого?...
- А то, - отвечает узник, - что все остальные лагеря уничтожены – следов нет, а те жалкие памятники, которые успели поставить выжившие узники, - тоже уничтожены и следов не тоже найти…
И опять в зале тишина.
Нарушает ее возмущенная женщина – она тоже узник нацистского лагеря.
- Ваши экскурсоводы очень агрессивны. Почему вы выбрали их в рассказчики?
Экскурсоводы в фильме – молоденькие мрачные мальчики, очень подробно пересказывают детали пыток – так, чтобы веселые дети из Америки прониклись ужасом понимания. Например, мальчик мальчику говорит: - Ты понимаешь, что это значит, что тебя бреют ВСЕГО? Это не только голову, а еще под мышками, лобок… И лезвия – тупые и ты г***й, униженный и замерзший. Дрожишь от холода и бритва тебя царапает и режет… Ты весь в крови… И опасность заражения… Тебя лишают не просто волос – тебя лишают твоей индивидуальности! А потом тебя гонят в душ… Ты не узнаешь себя в зеркале в таком виде! Но зеркала нет…
- Я с вами не согласен, - отвечает автор женщине. – Плюс – я не выбирал. Я снимал документальное кино - то, что есть…
И тянет руку еще одна женщина: - Я тоже не согласна! По-моему, очень хорошие экскурсоводы. Я была в Освенциме. Два раза. Там экскурсоводы старики, и это не так интересно, как ваши молодые…
- Оба раза были старики? – уточняет кто-то.
- Нет, на экскурсии я была один раз. В первый раз я была в Освенциме узником…
И опять - провал тишины в просмотровом зале в центре Нью-Йорка.
Мальчики – экскурсоводы – это отдельная бомба фильма. К ней сам автор был не готов, потому она даже не взрывается на экране. Ты уносишь ее в голове, и там она долго разлетается, дробя череп изнутри. Но при условии, если вы хоть что-то знаете о Маутхаузене…
- Вы почему выбрали здесь работать экскурсоводами? – в конце спросил автор у мальчиков.
Их в кадре 5 человек. Тонкие, юные…
- Чтобы не служить в армии.
- А ты?…
Все пятеро одинаково кивают.
- А почему ты не хочешь служить в армии?
- Потому что дед мне всегда с гордостью говорил, как это хорошо служить в армии, что армия делает тебя мужиком. Что ты научишься с гордостью носить форму, защищать свою страну…
- Твой дед служил?
- Да. Он офицер Вермахта. Служил.
И остальные мальчики кивают: они все – из таких же семей.
Их деды – офицеры , кто Вермахта, кто Эс-Эс.
Добавить нечего. Хотя…
Режиссер снимает на экскурсии в лагере сегодняшних солдат Германии.
Офицер стоит перед ними и говорит, что защищать демократию следует хотя бы потому, что если не демократия, то снова тоталитаризм, диктатура и – фашизм…
- Не защитишь демократию сегодня – окажешься в таком лагере завтра…
Охранником или узником…
Хороший эпизод.
Плохих эпизодов в этом фильме нет. Есть один - не снятый. И я долго стояла подле режиссера, прислушиваясь к себе – задам или не задам ему вопрос… Не сложилось.
А вопрос был простой: почему не указали дату возникновения лагеря и цифру первых погибших. ДО ВОЙНЫ.
Маутхаузен построен был раньше всех лагерей – в 1938 году.
Построен любовно и надежно – своими для своих.
Туда немцы сгоняли немцев… и австрийцев.
Тех самых, помеченных треугольничками: красных – коммунистов, розовых – гомосексуалистов. Асоциальных граждан Третьего Рейха.
Но самое главное – граждан, уклоняющихся от воинской повинности.
Молодых мальчиков, которые не хотели служить в нацистской армии Адольфа Гитлера. Большинство из них были австрийцами, которых Гитлер первыми «присоединил» к Германии. Не хотели они умирать на фронтах этого безумного лидера.
Не хотели быть членами его прекрасной Партии, не хотели участвовать в новой программе возрождения своей великой Родины, аннексированной Германией. Не рады были тому, что новый вождь предлагал простые понятные ценности: «Германия – для немцев», арийцы – лучшая нация. И бросал огромные деньги на повышение рождаемости: за каждого нового арийца партия обещала коляску-кроватку и ощутимое денежное пособие… А эти мерзавцы не разделяли прекрасную программу партии.
Десятки тысяч граждан Третьего Рейха – точную цифру установить трудно – были убиты в Маутхаузене гражданами Третьего Рейха.
Повторяю: десятки тысяч.
После чего всякое разномыслие в стране прекратилось: оставшиеся в живых пошли в партию, в армию и – на войну. Понадобился всего один год. И один хороший лагерь.
Где надзирателями – «капо» - страна поставила у-го-лов-ни-ков…
Нацисты выложили стены его из камня на века. Каждый камень – весом в 50-60 килограмм – узник втащил на гору на своих плечах. Такие полу-Сизифы, - потому что втащить камень на гору удалось, но ни он с горы не скатился, ни сам Сизиф к подножию не сошел: все полегли на горе. Красивой, зеленой, лесистой. Только без птиц в небе…
Не хватило мне в этом фильме хотя бы одной строки в начале, что лагерь построили задолго до войны граждане единой Германии для граждан единой Германии.
И до всех инородцев с цветными треугольниками уничтожили там 60 тысяч своих молодых людей, не желавших служить в армии Гитлера. Тогда бы монологи мальчиков-экскурсоводы, которые не хотят служить в армии 70 лет спустя звучали бы посильнее…
Эти мальчики сами пришли в Маутхаузен! Большие молодцы. Жаль только деды ими недовольны…
Вот такое кино. Такая история.
Как бы не про меня. Про других людей. Хотя, я верю в общечеловеческий опыт. Верю в то, что колокол всегда звонит по мне. И только ограниченность и слепота не позволяет сразу разглядеть, что я смотрела кино про себя. Моя мама была в немецком КЗ. Ее страшный опыт течет в моих венах.
- Есть кто-нибудь, кто может прочитать Кадиш? – кричит в кадре израильтянка в толпу туристов в крематории, установив поминальную свечу прямо внутри печки. – Есть здесь кто-нибудь?
Нет никого. Есть только один экскурсовод. Вергилий этого не-Дантова ада. Он молчит. А когда истекает время молчания, показывает оператору, что на стене крематория – сегодня! – кто-то из посетителей нацарапал свастику…
Всё – здесь, здесь и сейчас. Вирус жив. Чума, холера? Что это?! Как они смогли - великая нация, родина Гёте, Шиллера, Гейне?…
Отвечаю: это легко. Я выхожу из просмотрового зала на улицу. Красивый вечерний Нью-Йорк, сияющий огнями Линкольн-Центр… А сделай шаг в сторону – и вся эта шваль окружает тебя на обочине: вонючие бездомные, попрошайки, проститутки, наркоманы и торговцы наркотиками… Я не говорю о радужных флагах, которыми увешано все вокруг: «Приветствуем гей-прайд-парад!» Как я их всех ненавижу!.. Кто-нибудь может их куда-нибудь убрать, чтоб не воняло мочой метро, чтоб не вычесывали они своих вшей посреди вагона?!…
Знаю ответ: может.
Даже убрал уже однажды. Чисто было в Германии. Очень чисто. Так же чисто, как сегодня в Маутхаузене: вылизанное подворье, аккуратно расчерченные квадратики клумб. Все побритые, помытые, ходили строем… Не так давно.
Только птицы не поют… Семьдесят лет как…
Постскриптум.
Мать Тереза, на вопрос, что было самым сложным в её жизни монахини, ответила не задумываясь: «Найти внутри себя Гитлера и преодолеть его».
***
Автор текста Александра Свиридова

05/04/2024

13/08/2023

Як мене колись вкрали))))
Це було давно. Роки через два від початку війни. Я була вільна, не заміжня, ще не мала на морді зморшок а на попі цілюліту))). Зате мала вкрай виражену вроджену шаленість, яка вкрай до мене притягувала безпритульних кошенят, старі книги з маріупольської барахолки, неприємності з ментами , і деяких нежонатих офіцерів "служби божої"))).

От один з таких і поклав на мене око в ті незапамʼятні часи))). Сказати, що він був красивим, то курва нічого не сказати))). Про такого мій бойовий товариш і командир групи ССО Сірьога сказав би коротко: "гарний як весна")))). І залицятися вмів, падлюка, як ніхто))). Але не до мене))).

Я була створінням впертим і демонстративно його при зустрічах ігнорувала і зневажала, а іноді, бувало, так його тролила, що можна було би і образитися))). Він теж не відставав. То на блоці мені затримання влаштує, щоб потім в кінці видати каву з шоколадом, то привезе серед ночі кошеня хворе, і волає, лікуй, ти ж вмієш))). А сам в цей час демонстративно втрачає свідомість, коли я те кошеня уколами відволодую)). І це той чувак, на рахунку якого вже тоді був не один десяток орків.

Коли я шарилася на нулях, він приїздив і шастав зі мною за компанію, постійно говорячи, що приїхав тому, що треба ж комусь понести мою гвинтівку, бо я таке мале і чахле, що сама з нею не дійду на позицію.

Я теж не відставала: його телефон фігурував на олх в якості віддам породистих чіхуа-хуа безкоштовно, на його машині були наклейки " ублюдок, я від тебе вагітна", анкета з його мордою пропонувала ескорт послуги і ремонт кранів на дому))). І це ще дуже маленький список того, як ми псували життя один одному)))).

В якийсь із днів я вирішила злиняти на пару днів у місто і відпочити. По формі, чумаза як те безпритульне кошеня, з непоборним бажанням зжерти шаурму біля Маріупольського драмтеатру.

Там він мене і надибав))). Сказав що від мене за сто км тхне війною, і що я виглядаю як привид комунізму. На що був посланий під три чорти, зі словами що мені пох, і заміж за нього я не збираюся.

І от тут щось пішло не так)). Мене скрутити в охапку разом з шаурмою, і посадили в машину, двері заблокували. Я сказала, що зараз простелю коліно, при чому йому. Але не спрацювало.

Так само легко в охапку мене затаранили в квартиру на четвертий поверх))). Двері закрили.
Матюкаючись і грозячи йому усіма карами небесними, я отримала рушник і була відправлена в душ, змивати з себе дух війни, так сказати))).

Виповзла я вже трішки спокійнішою, і задала найголовніше питання : "нащо?"
Мені резонно відповіли, що на рахунок одружитися зі мною я пропустила вспишку, і це питання вже вирішене. З війни я піду. Жити будемо в Києві. Дітей народимо в наступному році. І взагалі, він що дарма стільки часу за мною волочився, пора вже й честь знати.

Але, як я вже сказала, створіння то було вперте, і не на жарт чокнуте. Де ж квіти? Де конхветно-букетний період? Де, курва, походи в кіно/театр/парк ( потрібне підкреслити). Щоб мене, воїна-квіточку, снайпера, взяли от так і поставили перед фактом????!!!! Ото вже ні!!!

І пофіг, що він мені подобається так, що іноді прибити його хочу. І що жити без нього муторно, і кішки на душі дряпають, як мій Василь свій лоток по ночах. Ні!!! Так не буде!!! Завоюй спочатку, а потім плани свої там якісь мені озвучуй.

Я прикинула обстановку. Тікати нікуди. Дверей двоє. Залізні. На ключ закриті. Розумію, якщо лишуся з ним тут і зараз, то вже через тиждень в його квартирі в Києві буду нові штори чіпляти, з блаженною посмішкою закоханої ідіотки.

Мозок намагався розробити план втечі. А він розумів добре, що робить зараз мій мозок, і нахабно заявив: не втечеш)))). А сам після цього пішов в душ)))).

Я від безнадьоги вийшла на балкон і закурила цигарку. Внизу тусували на лавці бабусі і в усі зичні голоси, обговорювали ремонт криші і встановлення нових зливних труб))).

Я повернула погляд у бік, і побачила своє спасіння))). Труба. Новесенька, якісно вварена в стіну будинку. І прямо поряд. І балкон без скла))). Не знаю, що тоді мною керувало, мабуть мої таракани в голові завернули двіж разом з моїми внутрішніми демонами))). Я швидко одягалася. Закинула на плечі рюкзачок, і молячи всіх богів, щоб та труба не відскочила, почала по ній сповзати. Ні, не спускатися так, як це робить спецназ, цьому я навчилася вже пізніше. І не так, як у кіно))).
Ні, я це, курва, робила повільно, бо було гайки як страшно. Мій мозок малював картини травм від падіння. А потім момент нашого можливого з ним майбутнього життя, аж до вступу внуків в університет))). Мізки безжально видали вердикт: Дура)))). Серце кричало: що ж ти робиш, курва, повернися до нього))). І лише вперто-шалений характер говорив : Красава)))).

Коли я доповзла до першого поверху, місцеві бабки вже мовчали, і дивилися на мене, як папуаси на дережабль)))). А я бабкам видаю: не нервуйте шановні, то у нас навчання, антитерор))). Сказавши це, дрипнула з усіх ніг)))). До найближчого таксі. А далі назад, на нуль))).

А на його тумбочці самотньо лишилася лежати, моя недоїдена шаурма)))). Він телефонував, я не брала слухавку. Він писав, називав впертою дитиною. Казав, що перевівся остаточно в Київ служити і забере мене з собою.

А я вибрала війну. Занадто багато я вже їй віддала, щоби ось так просто піти. Знала, що то лише затишшя, і ще будуть пролиті ріки крові.

Він тоді щез на два роки. Потім з'явився знову, і просто спитав, чи я вже навоювалася, бо йому треба допомогти поміняти в квартирі штори, і без мене ніяк...

А в мене тоді вже було інше життя. Підрозділ ССО, в який я з такими жертвами пройшла відбір. Своя банда- зграя, війна і побратими.
Війна дуже скорочує час. Ти проживаєш в душі рік за п'ять. Ти вчишся цінувати моменти, бо завтра може і не настати...

Він сказав, що буде чекати скільки треба.
Красивий, розумний, сміливий. Він чомусь любив мене - чокнуте вперте створіння))).

Він загинув весною 2022року.
Іноді, дуже рідко, на одне із кладовищ приходить створіння в формі з шевроном ССО , з очима в яких майже не лишилося шаленості. Стоїть біля могили, і розповідає історію альтернативного майбутнього, з рожевими шторами, дітьми, кошенятами, аж до вступу онуків в університет...

Не відкладайте свої мрії на потім...
Не змушуйте чекати тих, кого любите і хто любить вас.
Війна іноді не пробачає чекання...

Фото приблизно того періоду)))

Julia Vobornikova-Holovko

07/07/2023

Ну що? В мене сьогодні день народження! А вчора був другий, бо на фото мій будинок. Ми з з дітьми були вдома в ліжках. Лише старша моя Яночка лишилася якимось дивом в тата ночувати.

Я прокинулась від сигналу тривоги. Зазвичай, я повертаюсь на інший бік,говорячи "йобана руZZня", але тут щось спрацювало, я уважно читала телеграм ,що летить і куди. Чула певно.

Після першого прильоту сильно поряд, схопила малого , замотала в ковдру і понесла у ванну. Давік встиг лише сказати:"Мамочка, закрий двері!" Як тільки я це зробила пролунав прильот і в мене в руках лишилася лише ручка від дверей.

Пил, винесені рами ,погнуті вхідні двері, котрі завалило цеглою . Мої тринадцятирічні двійнята вискочили в коридор. Я дуже швидко вдягала малого, і збирала документи. Так! В мене нема тривожної валізки. Я знаю , що помру ще не скоро)))

Крики з- під завалів, горить сусідній будинок і там кричать люди. Я кричу з вікна :"Допоможіть відкрити двері! Двері завалило! Тут троє дітей!"
Прибігли хлопці, наші сусіди , звільнили двері. Я відправила чоловіка і дітей вниз, сама дозбирувала доки і шукала кота.

Про папужок подумала, що вони загинули( вони вижили!але це я взнала вже вдень)

Я унікальна дівчинка, я взяла парфуми,але забула про свою грошову ничку, бо думала про кота)))

Ми вибігли в подвір'я, вирішили бігти в парк, і тут третій приліт. Ну що вам сказати, я, якщо поряд прилетить загину, бо лише присіла на впочепки. А от мій Костік - розумничок! Він вмить ліг на землю, впав правильно і ідеально, закрив руками вуха і голову і відкрив рот. Пишаюся ним. В 13 років мати таку витримку. Мій мужній маленький воїн)))

Ми добігли до парку, постояли там з військовими. Мені біля них завжди дуже спокійно. Після відбою відвели дітей в квартиру до чоловіка, яка за два будинки від мого.

І повернулася я в подвір'я своє. До вечора шукала кота, говорила зі слідчим, спілкувалась з МЧС-ми( які вони всі привітні, спокійні і співчутливі) Намагалася зрозуміти,що сталося.

Розуміла, що ми шалені щасливці. Що єдине поранення, яке отримала я, це от ця дрібна подряпина на нозі. В дітей взагалі нічого.)

Сьогодні в мене день народження! Сиджу під своєю розбитою хатою, чекаю поки впустять забрати вцілілі речі. Тимчасово я і діти маємо де жити. Що далі не знаю. По обставинам.

Хто хоче допомогти, номер карти кину в коментарі.
Дякую! Слава Україні!💙💛

P. S. Котика досі не знайшли (((( але надія є
Vira Bojko

03/04/2023

Маяк Тридрангар - самое уединенное место на Земле

Одинокий маяк Тридрангар у побережья Исландии расположен на высоте около сорока метров над бушующим Атлантическим океаном. Трудно представить себе более уединенное место, чем этот фрагмент цивилизации на краю света, на каменной скале, откуда открываются удивительные виды.

Маяк расположен на самой высокой из трех соседних скал. С некоторых ракурсов кажется, что этот камень, называемый Хайдрангур, острый, но на самом деле он довольно плоский и широкий. И единственный способ добраться туда - на вертолете. Одним из основных условий, необходимых для полета на остров, является ясная, безоблачная погода. И для Исландии это не частое явление.

Маяк Тридрангар на острове Вестман у побережья Исландии был построен еще в 1939 году. В то время вертолеты еще не использовались, поэтому строительство на недоступном утесе посреди океана было невероятно трудной задачей.

«Прежде всего, нам нужно было проложить путь к вершине утеса. В этом нам помогали опытные альпинисты с островов Вестманнаэйяр. Мы поставили сверла, молотки, цепи и зажимы для крепления цепей к ним. Очень близко к вершине было невозможно цепляться за него, поэтому один из альпинистов встал на колени, второй сел на спину, а третий поднялся на них обоих и только тогда смог достичь вершины.

Мне трудно передать, что я чувствовал, наблюдая за этой невероятно опасной процедурой », - вспоминает один из рабочих, принимавших участие в строительстве маяка в 30-х годах.

Раньше на этом недоступном каменном острове жили рейнджеры, которые занимались обслуживанием маяка и попеременно сменяли друг друга. В течение многих десятилетий рабочие приезжали сюда на лодке, чтобы подняться на опасную высоту после трудного подъема среди скал.

Сегодня маяк полностью автоматический. Иногда сюда приходят рабочие, чтобы проверить состояние маяка, исправить возможные проблемы. И виды отсюда просто невероятны.

29/03/2023

7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті.. Як це було..

Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську..
В цей час мені телефонує подруга з Києва .. «Тая - ми зараз женемо на евакуацію -потім передзвоню»- відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…

Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...

Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…

Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія..

Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть. .. Тому, я даю нову команду доньці : «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини ( а це два рюкзаки, ноут бук і сумка з документами) вискакую сама.

Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м»яке.. хоча, насправді, я не пам»ятаю яке воно було.. я не пам»ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини- таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу.. єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу.. Але і це виявилося зовсім не боляче..
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька.. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою..
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… - але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою»..
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня.. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота .. Без варіантів... До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей- про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.

Ну що ж.. раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі.. перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим..
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам’ятаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони , а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять.. Це зовсім не варіант … ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва , я з ним на той час була знайома більше заочно.. Набираю , він бере трубку.. Я йому розповідаю, що з нами відбувається :… «зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
В цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї.. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя.. що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «не вбивайте»? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію.. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу -так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам).. .Так у кожної людини в душі є щось хороше -думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу.. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають.. Ось вони уже майже наблизилися до нас -залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста».. При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе .. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають» - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» - збрехала я. - «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» - Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки -думаю: «може пронесе?, як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», - «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» -кажу, .. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли.. Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку .
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.
Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, по-заду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт.. і все це вона робить з кулею в животі, про яку я , навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом.. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!»..
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «ну що ж, така у нас робота»..
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - по заду ..

До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають перенску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : «Ти поранена, тебе понести?» І вона відповідає –«так».. А я іще не усвідомила , що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли, нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові.. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене.. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... МИ так і не знаємо про нього нічого.. Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька
автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі та в той день загинула сім"я з двома дітьми..
Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше..., А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота.. – Ми, в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало а перші два дні війни.,.. Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі..
Мирослава Свистенко